Майстерня

Зографос

бібліотека контакти

Фреска

     Настінне малювання - загальне позначення для всіх видів настінного живопису. Одним з найбільш вишуканих і витончених видів такого живопису є фреска.
     Фреска (від італійського слова "fresco" - свіжий) - техніка настінного живопису водяними фарбами, нанесеними на вогку штукатурку. Вона є особливим видом настінного живопису, у якому чистий барвистий пігмент у вигляді порошку змішується з водою і накладається на поверхню, вкриту ще вогким шаром штукатурки. Ця техніка відома також під назвою «щира фреска» (buon fresco) і відрізняється від живопису по сухій штукатурці (fresco secco), яка є не таким довговічним, оскільки барвистий пігмент не проникає глибоко крізь поверхневий шар гіпсу. Фресковий живопис особливо добре зберігається в сухому кліматі, тому починаючи з пізнього середньовіччя (Джотто, Фра Анжеліко) і до XVII століття (Петро де Картона) він широко застосовувався в Італії.
     Фреска віднесена до складних видів живопису, що вимагає від митця значної творчої напруги, майстерності і, головне, – швидкості та точності в роботі. Адже фарба повинна бути нанесеною на вогку штукатурку в той короткий відтинок часу, поки розчин ще не "схопився" і вільно вбирає її. Такий розчин художники-монументалісти називають "спілим". Писати на ньому слід легко і вільно, а, головне, як тільки хід пензля втрачає плавність, і фарба перестає поглинатись, необхідно закінчувати роботу. При висиханні на штукатурці утворюється тонка прозора плівка, що закріплює малюнок, і завдяки якій фреска стає довговічною. Фреска є одним з основних видів настінного розпису, тому вона тісно пов'язана з архітектурою.
     Слід відмітити, що фрески мають певну особливість. З часом вапно, що міститься в штукатурці і фарбах, частково "з'їдає" кольори, від чого фрески набувають нової естетичної якості - "прозорості".
     У Давньоруській державі основним видом внутрішнього оформлення храмів була фреска. Тільки в 11 ст. — на поч. 12 ст. храми мали побіч фрески мозаїку, якою прикрашували центральну, частину, а фресковий розпис покривав усі бокові апсиди, склепіння, стовпи та стіни бокових нав, а часом стовпи, арки, галереї, ніші, портали назовні. Поєднання мозаїки і фрески — особливість давньоруського церковного мистецтва, у Візантії воно не практикувалося. Гармонію між фрескою і мозаїками досягнуто однаковими домінуючими кольорами. Найвизначнішими зразками цієї системи оздоблення є собор св. Софії в Києві (1037р.) і Михайлівський-Золотоверхий (поч. 12 ст. знищений більшовиками); другу мистецьку школу творили майстри Успенського собору Києво-Печерського монастиря (11 ст. знищений під час другої світової війни). У Софійському соборі домінують синій, білий, пурпуровий і частково зелений кольори. У головній апсиді, поряд з мозаїкою Оранти, розписані епізоди з життя Богоматері та її батьків. У центральній наві зображені найважливіші події з життя Ісуса Христа, друга частина фресок, пов'язана з христологічним циклом, розписана на 2 поверсі. Особливо цікаві розписи світського характеру у центральній наві: кн. Ярослав Мудрий і його родина та сцени з князівського побуту і побуту країни; гіподром, полювання, музиканти, скоморохи на стінах вежі. Найпоширеніший орнамент — переплетені звитки стебла вписані у геометричні форми, які ніби сполучали мозаїку і фреску , повторяється у фрескових розписах Києва, Чернігова і Новгорода 11ст. — 12 ст.
     Від сер. 12 ст. фреску майже цілковито витіснила мозаїка. Найповніший комплекс фресок. того часу зберігся в Кирилівській церкві в Києві. На них помітний вплив мистецтва Балканів. З нечисленних пам'яток відомо, що на той час свої мистецькі школи вже мали й Чернігівське, Переяславське, Галицьке й Волинське князівства. Про монументальні фрескові ансамблі церков Львова, Луцька, Володимира, Холма, Хотина та інших відомо тільки з Галицько-Волинського Літопису. На підставі збережених фраґментів 14 ст. можна ствердити, що їх техніка була майже тотожна з технікою фрески Київської держави. З 14 — 15 ст.. порівняно добре збереглись в костьолах Польщі, на Сандомирській, Серадській та Краківській землях, які розмальовували українські майстри з Галичини й Волині. Великаї частина цих робіт збереглись в замковій каплиці св. Трійці в Любліні (1418р.), виконані групою малярів, очоленою майстром Андрієм, в катедрі Сандомиру (1430 p. ), в колеґіальному костьолі у Вислиці (14 ст.; майстер Гайль) та у Кракові в каплиці св. Хреста на Вавелі (1470р.). В усіх цих костьолах українські майстри зуміли поєднати малярство базоване на візантійських традиціях з готичною архітектурою.
     До пам'яток 15 ст. належать частково збережені фрески. монастирської церкви св. Онуфрія в Лаврові, виконані в традиціях мистецтва 12 — 13 ст.
     Живопис церкви Спаса на Берестовому було відновлено у 40-х роках XVII ст. Для розпису Петро Могила запросив грецьких майстрів.
     Настінні розписи церкви Спаса відносяться до унікальних пам'яток монументального живопису ХVII ст. Це одна з небагатьох церков, в якій зберігся фресковий живопис. Розписи виконувалися за суворими грецькими канонами. Живописом вкрито увесь внутрішній простір храму. З часом живопис церкви вимагав реставрації. У ХІХ ст. розписи грецьких художників були поновлені. Справжньою сенсацією 70-х років ХХ ст. стало відкриття у церкві Спаса давньоруських фресок. У травні 1970 року на західній стіні нартекса під час реставраційних робіт по укріпленню штукатурки під розписами ХVII ст. була розчищена фреска ХІІ ст. "Явлення Христа учням на Тиверіадському морі" або "Чудесний лов риби".
     Поширення дерев'яного будівництва церков і вживання олійної малярської техніки у настінних декораціях будов світського характеру загальмували розвиток фрескової техніки. На початку 20 ст. зроблено спробу відтворити техніку фрескових розписів в студії М. Бойчука: Т. Бойчук, К. Гвоздик, А. Іванова, О. Мизін, О. Павленко, І. Падалка, М. Рокицький, В. Седляр, М. Шехтіман. в Київському Художньому Інституті Вони брали участь у багатьох розписах у Києві, застосовуючи стародавню техніку й наслідуючи композиції ікон 17 — 18 ст. Їх роботи -цикл розписів Селянської санаторії в Одесі (1928р.), де створено ґалерію портретів фресковою технікою (Б. Кисиленко, О. Юнак). Великі тематичні панно з орнаментальним оформленням зображають працю селян, виконувалися також у Межигірському технікумі (В. Седляр, О. Павленко). Під керівництвом Л. Крамаренка розписували клуб та їдальню Дитячого містечка в Києві Д. Шавикін та І. Жданко (1924р.). З 1929 — 1932 р.р. чимало розписів виконали одеські мистці в Одесі і на Одещині; на них відчутний вплив школи Бойчука, зокрема розпис Селянської санаторії . Під керівництвом Л. Крамаренка 1930 І. Жданко та Ю. Садиленко розписали конференц-зал в будинку Академії Наук у Києві . Останні фрески, які виконали М. Бойчук у співпраці з В. Седляром та І. Падалкою були Червонозаводському театрі в Харкові (1933 — 35). Всі три мистці, звинувачені у формалізмі, загинули на засланні. Загинули й їхні твори.
     З кожним днем значення художнього розпису в мистецтві створення інтер'єру набуває усе більш популярного характеру, тим часом, її історія налічує багато століть. Всім відомо, що в оточенні прекрасного людину відвідують лише приємні думки і позитивні емоції.

Бойко Ганна
  © Майстерня ЗОГРАФОС 2009 - 2015.